чоловічого спору, вона не відчувала анінайменшої провини, хіба що ледве помітну збентеженість, однак із задоволенням би зійшла зі сцени. Її очі блищали новим світлом, приховати яке їй би все одно не вдалося. Якраз у ту мить Пандора, що до того мирно сопіла в куточку, попри свою поранену лапу вискочила на середину приміщення і кинулася до Орцо, перевертаючи все, що траплялося на її шляху. Цей гармидер допоміг розрядити напругу. Джованні спробував схопити Пандору, Орцо рвонувся вперед, а тому Ґвідо заявив, що краще вже їм вийти в сад, щоб собаки познайомилися спершу, і не перевертати трапезну монастиря з ніг на голову.
Після шарварку вони втрьох вийшли надвір, тоді повернулися в мовчанні. Настінний годинник старовинними звуками відбив час, як і годиться у закладах з багатовіковими традиціями. Як тільки останній удар годинника затих, до трапезної одна за одною почали заходити черниці. Останньою явилась настоятелька. Сестри-черниці, не промовивши ані слова, відставили вбік стільці та столи, щоб звільнити середину приміщення. Це нагадувало якийсь дивний ритуал, зміст якого не був зрозумілим тільки для Елени, а от решта присутніх знали, що робити, враховуючи Гектора й дітей. Гектор кивнув Елені, запрошуючи сідати. Затим настоятелька вдарила у гонг, щоб розпочати молитву. І молитва почалася, однак то був не псалом, не сторінка зі Святого Письма; то була хвала природі, щось на кшталт вірша, який промовляли всі разом. Елена спробувала зустрітися поглядом із членами своєї родини, однак вони настільки захопилися ритуалом, ніби точно знали, як поводитись у такій нереальній ситуації. Елена придивилася до черниць і тільки потім помітила, які вони молоді та вродливі, різні за національністю й кольором шкіри, і як порушують її звичне уявлення про монастирську спільноту. Напевно, йшлося про щось інше — щось таке, чого вона не знала. Черниці заспівали, і їхній спів справив на неї заспокійливу дію; вона відкинулася на спинку стільця і заплющила очі.
***
Джованні почав танцювати. Його ноги легко літали по залитому сонячним світлом лузі. Дерева та кущі навколо правили за бездоганне сценічне оздоблення. Його руки й ноги перетворювалися на квіти, гілки та листя, ніжний вітерець підхоплював його легке тіло, ніби гнучкий і міцний очерет, з його пальців проростали листочки, він розсипав навколо себе пелюстки і розвіював пилок, навколо його голови кружляли метелики. Він нагадував рослину без землі, народжену з неї, з летючим корінням, прозорими, як у бабок, крильцями та невинною грацією квітки, яка щойно розпустилася, незавершену красу плоду, який ще не визрів, паморочливий аромат жасмину, диво насінини, далекий втрачений спомин про те, чого ніколи не було, бджолу, яка гуде над квіткою, запах свіжоскошеної трави — природи, що росте, росте і захищається, не здається до останньої травинки, — пташиний спів, тяжку працю мурашки, мовчазну роботу дощового черв’яка, кору та коріння дерева, холодну воду в струмку, спокійну й тиху — в ставку, квакання жаби, рівномірне дзижчання цикад. Дари природи, неймовірно щедрої, незмінної, безкарно знівеченої.
***
До неї підійшла сестра Марія.
— Ваші діти — справжні молодці, ви маєте ними пишатися. Нам буде приємно, якщо вони час від часу навідуватимуться до нас, щоб допомогти. Можливо, ви нам би теж могли принести користь.
Елена з нерозумінням дивилася на неї.
— У нас зупиняється багато іноземців, і вони частенько просять допомоги з вивченням італійської мови, однак у жодної з нас на таке немає часу. Ваш чоловік казав, що ви літераторка, перекладачка. Не турбуйтеся, подумайте, не треба відповідати негайно.
Елена пошукала очима доньку, сподіваючись отримати якесь пояснення. Сюзанна кивнула, чим давала зрозуміти, що потім усе пояснить. У цьому місці відчувалася якась могутня сила, якась особлива енергія, яка її притягувала. Гектор несміливо підійшов ближче, вигляд у нього був замучений, навколо очей залягли чорні кола.
— А тепер що ми робитимемо? — запитав жалібним голосом.
— Нам треба їхати до Червоного Бука, — впевнено заявила Елена, відреагувавши на вразливість, яку вона побачила у чоловікові і яка її злякала, ще й тому, що віддзеркалювала її власну. — У мене якесь погане передчуття. Ґвідо нас відвезе. Я покинула машину на узбіччі дороги між Пенною та Амелією.
Потім додала майже пошепки:
— Що це за дивне місце?
— Монастир! — підморгнув їй Гектор.
— Мамо, — покликав Джованні, підбігаючи до неї, щоб обійняти, — від тебе якось дивно пахне, і від твого волосся теж... тхне несвіжим яйцем.
Він на хвилинку замовк, придивився до неї уважніше, ніби вивчаючи; помітив у ній щось нове, невідоме йому, і це його збентежило.
— Але ти все одно гарна! — додав нарешті.
— І ти теж — дуже гарний! — сказала Елена. — Найкращий у світі!
Підійшла Леонора і вручила їй записку.
«Я поїхав, бо не переживу прощання. Та й хто я такий, щоб спонукати тебе до руйнування твоєї родини?! Я б собі такого не пробачив. Ти знаєш, де мене шукати, якщо захочеш бути зі мною чи просто погуляти по лісі в пошуках трюфелів. Ґ.»
Елена щосили стиснула фігурку русалки в кишені, зціпила зуби, скріпила серце і міцніше притиснула до себе Джованні.
— Мамочко, мені боляче! — запротестував він. — Я ж дихнути не можу!
Вона намагалася стримуватись, але погляди Гектора та Сюзанни не потребували інтерпретації. Спробувала вдати, що спокійна й рішуча, хоча в душі почувалась як човник посеред штормового моря, який у будь-яку мить може вщент розбитися об скелі.
Гектор відчув її стан і прийшов на допомогу, сказавши, що їм доведеться зачекати повернення Іроко з її пікапом. Імені Ґвідо ніхто не назвав. Однак, поглянувши на Пандору, що сумно, як мокре курча, припленталася знадвору, легко було збагнути, який смуток охопив їх усіх. Черниці запросили їх долучитися до служби і піти разом до церкви, щоб помолитися.
— Вам це не завадить, — сказала настоятелька, — у найгіршому випадку ви нічого не відчуєте. Це те саме, що гомеопатія: допомагає тільки тим, хто вірує.
35
«Я б і сама із задоволенням долучилася до цієї спільноти, якби не молитви. Забагато молитов, тільки почнеш щось робити, як уже слід усе кидати, йти до церкви, співати, ставати навколішки, знову підводитися. Виснажливо. Проте одна з черниць сказала мені те, що змусило мене замислитися; вона зауважила, що в наш час те ж саме відбувається з мобільними телефонами: тільки-но почнеш щось робити, як відразу чуєш «пііііп!», «біп» або «ту-ту», починаєш дивитися, і — прощавай, концентрація. Сказала, що вони в монастирі принаймні замість того, щоб отримувати некорисні, фейкові або гнітючі новини, намагаються з’єднатися
