вижити, перебрались на Мідгард. Але з настанням похолодання, їм все важче було вижити в і без того холодних краях. Вони переховувались і не могли перебратись де інде. Через деякий час вони знайшли ці Врата та витіснили не численні сили людей, які ще зостались в комплексі. Захопивши контроль над комплексом, вони відкрили Врата.
Деякі з кристалів, які давали енергію були виведені з ладу, а знань для їх ремонту не вистачало. Тому єдине місце, куди вони могли дістатись був Місяць. Там була на пів закинута база. Там вони і вирішили перечекати упадок. Але для життя їм треба припаси і робоча сила. Тому почалось полювання на людей, з ціллю набрати побільше рабів, та заготувати чим більш припасів.
–
Переді мною зараз Врата в дії. І вони передають припаси на інший бік. Це має сенс. Місяць. Раби. Вони готуються перечекати похолодання, наростити міць і знову вторгнутись на Мідгард. Як вони цього і хотіли раніше. Їх треба зупинити.
–
Але як? І що ми можемо? –запитала Вѣдана.
–
Ми, якраз, і багато чого можемо. Вони і досі не підозрюють про нашу присутність. Чекай. Я зараз повернусь.
Повернувшись на борт Я почав обдумувати наступний крок. Для мене було очевидно, що полонені вже на тому боці. План дій був простий. Пробратись на Місячну базу, звільнити і доправити полонених на Мідгард. Обірвати зв’язок між Вратами. Але як це реалізувати?
Наступні кілька годин Я провів в роздумах. Вѣдана також приймала участь. Я просто висловлювали різні шалені ідеї, щоб вибрати з них щось важливе. Це було не так просто. Я не знав, як можна визволити полонених, тому просто хотів прорватись через Врата та натворити там переполох. Але Вѣдана мене зупинила. Там був її батько, якого вона ще хотіла побачити. Я вирішив піти ще поспостерігати за Вратами. Можливо, так Я знайду якусь підказку.
Я не прогадав. Приблизно через двадцять частей побачив як один з робітників на спеціальному транспорті переправляв великий ящик. В мене виникла ідея. Повернувшись на борт Я розповів її.
–
Вѣдано, тобі треба залізти в один з ящиків.
–
Що? Для чого це?
–
Так ти непомітно проникнеш через врата. Я послідую за тобою. План такий, ящики з припасами перевозять на той бік. Далі їх розвантажують і повертають пусті. Нам треба привести людей до цих ящиків, погрузити їх в пусті і нас вивезуть на Мідгард.
–
Добре. Схоже на план. Але як мені залізти в ящик?
–
Ти повинна непоміченою пробратись до наступного ангару. Я вже буду чекати тебе там на погружчику. Ти залізеш в ящик біля мене і Я доправлю тебе на інший бік.
–
Ти впевнений, що спрацює?
–
Не зовсім, але це єдина нормальна ідея. Намаж обличчя фарбою. Про всяк випадок.
–
Навіщо тоді мені сідати в ящик, якщо Я можу просто замаскуватись?
–
Нам треба орієнтуватись, де вони зберігають продукти, щоб знати куди вести полонених.
Через кілька частей ми були готові вирушити. Вовк залишивсь охороняти наш ключик до відступу. Першим йшов Я та давав знати Вѣдані, чи можна йти далі. Так ми добрались до місця з ящиками.
Ящики відкривались без будь яких зусиль. Кришки не були закріплені. В ящиках лежали харчі. Викидавши трохи припасів, Вѣдана залізла в середину ящика. В цей момент з Врат виїхав справжній погружичик і направивсь до ящика. Я сховавсь. Погружчик під’їхав до ящика, де сиділа Вѣдана та підняв його, розвернувся та повіз через Врата.
Я вирішив не гаяти часу, вхопив перший ліпший ящичок, який міг нести і пішов за ним. Якщо втрачу цей ящик, то можемо попасти в халепу. Двоє робітників йшло мені на зустріч. Але на моє щастя вони щось жваво обговорювали а Я не став їх перебивати.
Нарешті ось цей момент. Немов водяна стіна стола перед мною. Через неї Я бачив, як ящик віддаляється від мене, поки Я зволікаю. Я перший раз подорожую в такий спосіб. Хвилююче відчуття першого кроку. Нарешті Я наважуюсь. Як тільки моя нога торкнулась до цієї «води», вона охопила мене повністю і не відпускала, доки Я повністю не переступив на іншу сторону. Під час цього кроку було відчуття, що саме ця «вода» не дає тобі розлетітись на цеглинки матерії.
Тепер Я на Місяці. Миттєва подорож на інше небесне тіло. Це просто чудово. Але Я не мав часу захоплюватись людським генієм. Треба було думати, як можна буде визволити полонених.
Оглянувшись, перше моє враження було, що база не дуже відрізняється від попередньої. І це дуже добре. Я швидко знайшов і вікна кімнати керування, і коридор до ангару, де на мою думку, знаходились небесні колісниці. Та Я не знав головного. Де шукати в’язнів.
Поклавши ящик, Я не поспішав за іншим. Провівши поглядом погружчика, Я витяг Вѣдану. Ящики складали одразу в тому ж приміщенні. Напевно, далі їх будуть переносити пізніше.
Сховавшись, Я ввімкнув свій наруч. В даних, які скинула Вѣдана був план бази. Ми знаходились на верхніх поверхах. Нижче нас були сади. Найвірогідніше, недалеко від садів буде знаходитись в’язниця. Щоб полонені не ходили по базі, а одразу йшли працювати в сад. Думаю їх погнали туди. Перш за все, ми вирішили перевірити цю здогадку.
Найшвидша дорога туди пролягала через невеликий коридорчик і вела до запасного виходу. Зорієнтувавшись, Я взяв Вѣдану за руку та повів до дверей в цей коридорчик. На вході нікого не було.
В ангарі було небагато народу. Вони всі були зайняті своїми справами. Нагромадження ящиків допомогли нам непомітно прошмигнути до дверей. На вході ніхто не стояв. Ми хутко прошмигнули в коридор.
Ідучи коридором, Я зауважив, що нам не потрапилось ще жодного охоронця на шляху. Дарма Я це сказав. Біля самісінького входу стояло цілих 3. Вони не дуже пильнували, але сама їхня присутність нас затримувала. Ми сховались за рогом. Я сказав:
–
Охоронці. Просто так вони б тут не стояли. Я думаю, вони тут для того, щоб в’язні не втекли. Пропоную розіграти невеличку виставу. Я скажу, що захопив полонену і веду її до інших. Тобі відводиться головна роль.
–
Ти збожеволів. Нас схоплять, щойно побачать.
–
Все буде добре. Навіть якщо схоплять, то відведуть до інших. Ми не програємо у будь якому разі.
–
Так. Але зараз в нас є деякі технічні засоби, які в нас з радістю заберуть.
–
Вірно. Але іншого плану в мене нема. Ти згодна?
–
