Топ за месяц!🔥
Книжки » Книги » Научная фантастика » Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара 📕 - Книга онлайн бесплатно

Книга Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара

21
0
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара полная версия. Жанр: Научная фантастика / Приключение. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст произведения на мобильном телефоне или десктопе даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем сайте онлайн книг knizki.com.

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 16 17 18 ... 31
Перейти на страницу:
Ми відправились одразу до къназя цього «міста».

На вході стояло двоє вартових.

– 

Хто такі? – спитав правий вартовий.

– 

Ми з поселення, яке розташоване в горах. Наші люди будуть тут через кілька днів, томи ми хочемо домовитись про їхній прийом. В нас багато поранених, які потребують допомоги.

– 

Це не можливо. Володар зараз зайнятий. Нам велено нікого не впускати. Тим більше, що вони прибудуть через кілька днів. Тоді і приходьте.

– 

Послухайте, ми йшли не один день, пережили напад, в нас багато тяжкопоранених. Їх необхідно десь розмістити…

– 

А кънязь тут до чого? Розміщуйтесь де знайдете місце. Аякщо так корить поговорити з князем, пройдіть по цій вулиці і запишіться в спеціальну книгу. Повертайтесь, коли прийде ваш час.

Вираз обличчя охоронця натякав на його твердості. Нічого не добитись. Ми відправились записатись на прийом до кънязя. За рогом стіни, перед площею, напевно для публічних звернень, стояла будка. В ній сидів старий. Він і записував всіх, хто хотів зустрітись з правителем.

– 

Доброго дня, вам.

– 

І вам, молоді люди.

– 

Ми хочемо поговорити з головним в цьому місті.

– 

Хочете записатись? Зараз подивимось. Ага. 28 числа о 13. Як ваші імена.

– 

Ми не можемо зволікати! Потрібно діяти швидко. 28 це пізно.

– 

Вибачте, але ближче все зайнято.

– 

Дайте глянути.

– 

Вибачте, але це не для сторонніх очей. То вас записувати?

– 

Ні. Все одно це нічого не дасть.

– 

Ні, записуйте. – Втрутилась Вѣдана. – Навіть якщо ми не побачимось з правителем, то наші люди напряму з ним поговорять, без черги. Пишіть…

– 

Але кого писати. Якщо ми поїдемо звідси до того, як вони дізнаються, що ми їх записали?

– 

Ми знайдемо спосіб. Записуйте, Вѣдана, донька Вогнемира…

Ніколи раніше не чув, щоб хтось його так називав. Він по-справжньому став для людей наставником і хранителем мудрості.

– 

… Якщо хтось назве це ім’я, він зможе пройти на зустріч?

– 

Так. Ми виділяємо час для зустрічі з самою людиною, або з її представником.

– 

Добре. Дякуємо. Прощавайте.

Ми перейшли через площу до будинків напроти. Там були якісь лавки. Довга дорога не пройшла безслідно. Присівши, Я відчув полегшення. Вѣдана присіла поряд. Вовк, який весь час був поряд, і якого дивним чином не помітив писар, сів напроти мене. Він дививсь на мене добрими очима, наче намагавсь підбадьорити. Я погладив його і почесав його під великою пащею. Потім дістав з сумки трохи м’яса і дав йому. Проковтнувши, як для нього, маленький шматочок, він подививсь на мене з вдячністю.

– 

Що будемо робити далі? – спитав Я. – Адже нам треба яку мого швидше вияснити, куди забрали полонених.

– 

Пам’ятаєш того діда? В селі. Коли будемо йти, скажемо йому, щоб передав, що ми записались на прийом. Просто треба сказати моє ім’я.

– 

Думаєш він передасть.

– 

Інших ідей в мене немає. – Вѣдана також погладила звіра. Він вже звик до неї і дозволяв їй робити все, що і мені. Цікаво, але за весь час він ні на кого навіть і не подививсь з оскалом. Наче знав, хто друг, а хто ворог.

– 

Добре. А зараз що будемо робити. Ми тут нікого не знаємо. Треба вияснити хоч якусь інформацію.

– 

Пропоную прогулятись по вулицям. Можливо, нам пощастить. – Запропонувала Вѣдана.

Кілька годин блукання по брудних вулицях міста нічого не дали. Ми змогли зайти лише горе і відчай. Ми нічим не могли допомогти цим бідним людям, які шукали спасіння від холоду. На вулицях міста панували хвороби і бідність.

Вже було за пів дня і мені хотілось їсти. Проходячись по вулицях Я помітив декілька будинків, які нагадували корчму, чи щось таке. Я запропонував Вѣдані відвідати одне з них. Ми вирішили зайти в перше, що підвернулось по дорозі. Вовка залишили на вході, щоб лишній раз не лякати горожан. Поріг був високим, з постаментом. Під ним був простір. Власним жестом Я вказав на схованку і Вовк, скорившись моїй волі, заліз туди. Зайшовши в середину, ми побачили повно людей, які стоять у черзі. Вѣдана запитала людину, яка вже взяла порцію якогось супу і сіла за вільне місце.

– 

Доброго дня, добродію. Дозвольте запитати, що це за місце?

– 

Це, харчевня для простих смертних, від яких відвернувся навіть їхній кънязь. – Відповів дядько. Він був одягнений в сірий балахон і рукавиці. На голові вже пробивались сиві волоски. Сам він був худощавий. Геть кволим його не назвеш, але життя не лилось з нього.

– 

А хіба не він організував це, для своїх людей? – Спитала Вѣдана.

– 

Де там. Приблизно рік тому, коли біженців ставало дедалі більше і на вулицях почали з’являтись намети, він закрився в своєму палаці. Придумав цю книгу для записів. Тепер, щоб до нього потрапити треба чекати кілька днів, і то це не є гарантією, що він тебе прийме.

– 

Чому ви його не зміните.

– 

Намагались, але марно. Він завжди знайде якусь умовність, якісь дрібничку, яка залишить його на посту і продовжити законне правління.

– 

Це жахливо. – Сказав Я, а потім нахилився до Вѣдани і вже пошепки – Але це не наша проблема. Основна наша мета, це наздогнати тих розбійників.

– 

Ні, це стосується і нас. Де будуть жити наші люди, коли прийдуть? – прошепотіла мені Вѣдана, але в такому тоні, що нас, напевно, почули. – Ми повинні подбати і про них.

– 

Це, безперечно, так, але на це в нас піде забагато час, а враховуючи наше положення, положення твого батька, в нас обмаль часу. – Далі Я звернувсь до чоловіка, з яким ми говорили до цього. Він вже з’їв пів тарілки. – пане, чи не підкажете ви нам, чи нема в місті якихсь вчених, які б тямили в старих технологіях?

– 

Не багато таких людей тут. Всі вони, зазвичай йдуть далі а тут лише поповнюють запаси. Та вам пощастило. Я знаю такого. Але він трохи дивний. Можу показати дорогу, якщо трошки зачекаєте.

– 

Бачиш, нам пощастило. – Зраділа Вѣдана. – Ми й самі хотіли перекусити, тому, хочемо просити вас зачекати.

Я закотив очі. Ми з Вѣданою перекусили своїми харчами, тому що черга була занадто довгою, а не хотілось, щоб чоловік так довго чекав на нас. Спробувати цього супу ми ще зможемо.

Перекусивши, чоловік повів нас до вченого. Він йшов першим. Коли, вийшовши, Я гукнув вовка, чоловік обернувсь і оторопів. З під порогу вийшов

1 ... 16 17 18 ... 31
Перейти на страницу:

Внимание!

Сайт сохраняет куки вашего браузера. Вы сможете в любой момент сделать закладку и продолжить прочтение книги «Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара», после закрытия браузера.

Комментарии и отзывы (0) к книге "Щоденник Іноземця - Владислав Вікторович Манжара"